Життєвий шлях
4 листопада 1971 року у селі П'ядики Коломийського району у сім'ї Мокрицьких здійснилася довгоочікувана радісна подія — народився первісток Юрій. Він ріс жвавим, енергійним та допитливим хлопчиком.
Особливою частиною його серця була молодша сестра, до якої він ставився з турботою та ніжною братською любов’ю. Поруч завжди була його турботлива, чуйна мама, чия підтримка та доброта давали йому наснагу й силу. Він завжди з глибокою повагою говорив про свого тата — людину мудру та справедливу, яка стала для Юрія важливим прикладом у житті.
Дитячі та юнацькі роки Юрій Богданович провів у рідному селі. Навчався у Коломийській школі №1 ім. Василя Стефаника. Ще з дитячих років захоплювався історією, географією, математикою, футболом, та найбільше йому було до вподоби гра в шахи.
Після служби в армії Юрій зустрів своє кохання — дружину Руслану. Разом вони виростили і виховали трьох чудових донечок та двох онучок. Юрій Богданович був люблячим чоловіком, турботливим батьком і вірним сином своєї родини.
Подвиг та Військова служба
З початком повномасштабної війни Юрій Мокрицький без вагань став на захист України. Служив у Збройних Силах України, мав звання старшого сержанта.
Він мав чудове почуття гумору, високий інтелект і світлу щирість, яка притягувала до нього людей. Друзі цінували його доброту, мудрість і готовність підтримати у будь-яку хвилину.
Під час виконання бойового завдання командир відділення радіоперешкод старший сержант Мокрицький Юрій Богданович загинув, до останнього подиху залишаючись вірним присязі.
Слова любові від рідних
«Юрій Богданович в першу чергу мій друг, наставник, в кінці кінців брат, споріднена душа. Наші думки з ним звучали в унісон ми наче сто років були знайомі. Він був дуже сильною підтримкою в найскладніші моменти моєї дороги... Це був патріот своєї країни, неймовірний приклад мужності і стійкості.»
— Зять Артур
«Татусю, я так хочу щоб ти мені приснився і сказав як у тебе справи... Ти просто не розумієш як я за тобою сумую. Ти завжди міг підтримати та сказати щирі слова, а деколи по жартувати. Мені не потрібно було твоїх грошей, мені був потрібен ти... Люблю тебе татусю.»
— Донечка Іринка
«Завдяки твоїй вірі в мене я змогла здобути так багато. Мама хвилювалася, а ти лише міцно потиснув мою руку й тихо сказав: "Я вірю в тебе". Твоя онучка Софія, яку ти так і не встиг побачити, завжди знатиме, що в неї був добрий і мудрий дідусь.»
— Старша донечка Анастасія
«Ти завжди казав, що я твій любимчик. Ти був дуже розумний і дивився на світ із посмішкою, навіть коли було важко. Твій улюблений вислів я пам’ятаю й зараз: "песиміст і оптиміст прожили однаково, але один усе життя радів, а другий сумував" — і ти вчив мене обирати радість.»
— Донечка Катерина
