Симчич Мирослав Васильович
Сотенний УПА
Народився 5 січня 1923 року в селі Вижній Березів Косівського району.
Зростав у родині, як він розповідав, селян середньої заможності. Обидва дідусі були учасниками опришківської ватаги, а брат дідуся по маминій лінії, Гриць Голинський, був сотником українських січових стрільців, командиром Гуцульського куреня УГА. Більшовики розcтріляли його у Дем'яновому Лазу. Він багато розповідав Мирославу про боротьбу українців за власну державу.
Під його впливом Мирослава після початкової школи віддали у «Рідну школу», де мовою викладання була українська. До цієї школи Мирослав ходив аж на третє село, бо у Вижньому Березові такої школи, яка б виховувала дітей у національному дусі, не було.
Коли закінчив четвертий клас, помер його батько, а мама не мала змоги платити за навчання у «Рідній школі». Тож кілька років Мирослав не вчився ніде, а відтак пішов у вечірню середню школу, після закінчення 8 класу якої вступив до коломийського архітектурного технікуму, який закінчив у 1944 році.
У 1940 році примкнув до юнацької сітки ОУН. А восени 1943 року отримав направлення в перший курінь Української національної самооборони, яка передувала УПА.
У цей час Мирослав узяв собі псевдо «Кривоніс». На честь героя роману Юрія Косача «Рубікон Хмельницького» - іноземного офіцера, який залишився воювати разом із козаками і став козаком Кривоносом.
Далі була старшинська школа, яку Мирослав закінчив у 1944 році. Був направлений у Буковинський курінь. Пізніше - у сотню Мороза, з якою його доля зв’язала до кінця боротьби. Так у дуже молодому віці Мирослав став командиром одного з найбільш відомих боїв під Космачем у січні 1945 року.
Повстанці не допускали до цього часу в Космач більшовиків, бо тут був їхній так званий випадовий терен, де зберігали зброю, боєприпаси, харчі, де могли дислокуватися, відпочити, отримати поповнення амуніції тощо. Більшовики називали це місце «Бандерівська столиця». І кілька разів намагалися захопити. Але найбільшої поразки зазнали у січні 1945 року.
Цей бій, найголовніший успіх життя Мирослава Симчича, росіяни й досі сприймають як особисту поразку. Бо тоді був ущент розбитий полк з каральної дивізії, якою командував полковник Дерґачов. Він до війни працював у охороні Кремля, воював проти Фінляндії. Це він очолював каральну дивізію, яка виселяла кримських татар, чеченів та інгушів. А відтак полк відрядили у Карпати, на знищення українського підпілля.
Мирослав Симчич брав участь у понад пів сотні боїв, захищаючи Україну. Останній його бій відбувся у 1948 році – Мирослав з побратимом потрапили у засідку. Не відомо, чи господарі хати, де вони переховувалися, здали їх НКВД, чи були інші причини.
Після цього – тюрми, табори жорсткого режиму. Загалом понад 32 роки в ув’язненні, де також боровся за свої права, за що отримував додаткові терміни. Звільнений у 1985 році.
Ще рік після звільнення перебував під наглядом радянського режиму, жив у Запоріжжі. Навіть після проголошення незалежності України міліція приходила перевіряти "особливо небезпечного злочинця". Проте він дочекався визнання ОУН-УПА учасниками боротьби за незалежність України. А в 2017 році Мирослава Симчича офіційно реабілітували. Він єдиний із вояків УПА, який отримав за життя звання Героя України.
18 січня на 101 році життя легендарний сотенний відійшов у вічність.
