НАСТАЩУК ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
Народився 2 грудня 2003 року у селі Воскресинці.
У Коломиї ходив у дитячий садок № 2 «Дударик», а згодом навчався у Коломийському ліцеї №3. З 2021 року студент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. 2 грудня 2021 року відсвяткував своє повноліття у колі сімʼї, тільки поступив в університет та будував плани на майбутнє, ще все життя було попереду. А вже 24 лютого 2022 року разом із своїми рідними пішов захищати Україну, бо щиро любив нашу державу і бачив своє майбутнє у могутній та незалежній Україні. В свої 19 років став молодшим сержантом, командиром 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 75-го окремого батальйону 102 бригади ТРО.
Загинув у День Соборності України 22 січня 2024 року у місті Гуляйполе під час виконання бойового завдання, що є символічним для справжнього героя своєї країни.
За час служби неодноразово нагороджувався за сумлінне виконання бойових завдань та проявлений героїзм на полі бою, нагороджений почесними нагрудними знаками “Золотий Хрест” та “За оборону України”. Посмертно поданий на орден за мужність 3-го ступеню. Своїм сумлінним виконанням обовʼязків в районі ведення бойових дій заслужив визнання та повагу побратимів. Був чесним, справедливим та самовідданим. Завжди підставляв своє плече тим, хто його потребує. Труднощі його загартовували, завжди був справедливим, оптимістичним та життєрадісним, таким він і залишиться у наших серцях. Світлим і сонячним. Був талановитою людиною, хорошим спортсменом, справжнім другом, найкращим сином та братом. Незважаючи на вмовляння зі сторони рідних та друзів піти з армії (батьки воювали, батько получив ускладнення стану здоровʼя і був комісований і отримав пожиттєву інвалідність другої групи, мати воювала ще з часів АТО і надалі продовжує захищати Україну), відмовлявся, казав що йому подобається там і тільки у дуже рідкісних випадках він міг зізнатися, що йому дуже важко там знаходитися і він насправді там тільки через те, що не може дозволити агресорам дійти до його домівки де його чекали любляча родина, друзі та кохана дівчина. Таких як він залишилося дуже мало в нашій державі. Він мріяв отримати звання Героя України, мовляв: «не вернуся додому поки не стану героєм». Він ним і став для своїх рідних та близьких.
22 січня 2024 року, в День Соборності України, виконував бойове завдання з ще 2 побратимами, був смертельно поранений через скидання снаряду з ворожого БпЛА. При тому що вже мав це смертельне поранення і побиті ноги, встиг перевірити чи живі його товариші, один з них виявився живим але з перебитими ногами. Він наклав йому на ноги турнікети, направив куди повзти на точку евакуації та встиг викликати евакуацію, чим і врятував життя побратиму. Загинув від множинних осколкових поранень не сумісних з життям.
Йому назавжди 20…
